1. Зміна пріоритетів

Земля – найбільше багатство держави, а, можливо, і всієї цивілізації, а, відтак, і кожної живої істоти, що її населяє. Земля – основне середовище для живого, повноцінного існування, насамперед, людини, тваринного світу, рослин, мікроорганізмів, бактерії і т.п.

В такому сенсі значущість цього важливого природного ресурсу є незаперечною. Однак, саме розуміння багатств природи, при їх детальному розгляді, має давні традиції та системи підходів, класифікації і, навіть, наукових методик. Зрозуміло, що для древньої людини найбільшим земним благом була доступність до великої кількості їстівних рослин та широкі можливості вдалого полювання.

А як сучасна людина, озброєна найновішими технологіями, користується природними благами і багатствами. Думаю, що пріоритети багато в чому змінилися.

2. Земельна ділянка і «прив’язки» до неї

У післяреволюційні часи радянського періоду, коли вся земля була загальнодержавною власністю, чимало прикладних наукових розробок в земельній сфері були оголошені «шкідливими» і несправедливо забуті. Так, вчення про земельний кадастр, систему бонітування грунтів було названо «буржуазним», а через відсутність приватної власності на землю – просто непотрібним. Тепер, зрозуміло, чому у нас до цього часу відсутні: і єдина загальнодержавна система державного земельного кадастру і відповідна правова база для його повноцінного функціонування. Але й невідрегульований прихід ринку в сферу земельних відносин змінив не лише пріоритети, а й уставлені цінності: зявилося суто споживацьке ставлення до землі, яке подекуди змінилося цинічно-хижацьким.

Тому найбільшу цінність, а відповідно і ціну, отримала не сама земельна ділянка, а її розташування, а ще точніше – прив’язки до неї. До цього часу точаться часто невидимі, але запеклі війни за володіння територіями довкола автострад, річок, газових магістралей, в центрі великих і малих населених пунктів та їх околиць. В цей же час, тисячі гектарів віддалених поліських земель позаростали бур’янами і чагарниками.

Таких диспропорцій сьогодні не повинно бути, їх не зустрінеш в цивілізованій країні, де кожен клаптик землі має ефективного господаря і використовується лише за призначенням.

3. Розпорошеність інтересів, знань та фінансування

Як це не дивно, але єдиної земельної науки на Україні не існує. Правильно це чи ні, однозначно, сказати важко.

Образно кажучи, землю вивчають: кожне відомство до тої межі, куди простягаються його інтереси: геологи вивчають підземні схрони, де можна ще виявити залежі корисних копалин, агрономи, навпаки, поверхневі грунти, їх якісні показники і «врожайні» можливості. Зовсім різняться науково-прикладні підходи до ресурсу землі у екологів, ландшафтних архітекторів і будівельників. А якщо врахувати ще й сучасні вимоги гідрології, картографії, культурної спадщини, то чи можливо сьогодні, взагалі, вибудувати єдину систему управління землями, запровадити чіткі стандарти землеустрою та охорони земель.

І це при тому, що земельна реформа до цього часу не має сталих джерел фінансування та сучасної нормативно-правової бази. В державі навіть немає відомства, яке б забезпечувало реалізацію єдиної земельної політики, адже нинішні органи земельних ресурсів наділені, здебільшого, дорадчими функціями і можуть лише пропонувати органам влади і самоврядування так чи інакше використовувати ресурси землі. Зрозуміло, що пропозицій надходить чимало, але хто до них прислуховується?

Якщо бути до кінця відвертим, то чи можуть сьогодні сільський голова і сільські депутати, без відповідних фахових знань, відсутності сталого фінансування та законодавчої бази раціонально планувати розвиток території сільської громади та ефективно управляти десятками тисяч гектарів землі?

Відповідь на це запитання лежить, як кажуть, на поверхні землі, достатньо побувати у наших населених пунктах, на жаль, дуже далеких від ефективного землекористування. Купи сміття і бур’яни можна зустріти не лише в громадських місцях, але й в дворах і обійстях господарів. Це лише вказує на те, що розпорошеність науково-прикладних підходів, фінансування та управління землями, призводить до того, що в їх неефективному використанні не має ні винних, ні відповідальних. Тому, на мою думку, держава повинна посилювати контроль, на всіх рівнях, за ефективним земле використанням.

4. Найдорожча та земля, на якій живеш

Сто разів правим був той, хто сказав, що бідної землі не буває. Мабуть, для араба найдорожчою у світі буде його улюблена ділянка пустелі, де він народився і доглядав верблюдів, так, як і для поліщука – переліски з ярами і болотами. Щасливих земель не потрібно шукати, вони під нами, ми щодня по них ходимо і не задумуємось над тим, що можливо саме та земля, де розміщені наші міста і села, орні поля, кар’єри, лісові насадження, автодороги і заповідники – і є найдорожчим скарбом і багатством, який ми недостатньо вивчили і неправильно використали, а ще гірше – не подумали про те, що на ці забур’янені, понівечені землі прийдуть наші діти й онуки. Що вони подумають про нас, адже не інакше, як варварським, наше сьогоднішнє ставлення до землі не назвеш.

Спеціалісти Житомирського інституту землеустрою системно працюють над тим, щоб впорядкувати цільове призначення і використання земель в області, і їх сьогоднішні завдання легкими не назвеш. Це, насамперед, кропітка і об’ємна робота зі створення чітких картографічних матеріалів, організація робіт із розмежування земель комунальної та державної власності, проведення оцінки землі населених пунктів. Активно працюють зараз фахівці інституту над створенням архіву кадастрової та землевпорядної інформації, адже це дуже важливо – постійно накопичувати знання і мати детальну інформацію про кожну ділянку землі, кожен клаптик території області, глибина і обсяг якої, по суті, не мають меж.